Олег Задоєнко: Після поразки від Японії була пустота
Два місяці тому збірна України з хокею показала чудовий результат на чемпіонаті світу з хокею в дивізіоні 1A.
Олег Задоєнко – тренер з фізичної підготовки національної команди. І хоч під час інтерв’ю він скромно висловився про себе, треба визнати, що і внесок від фахівця був дуже важливим.
"Чемпіон" вирішив поцікавитися в колишнього професійного спортсмена, що на його думку дозволило "синьо-жовтим" досягти найкращого показника за багато років. Крім цього, пригадали екзотичний легіонерський досвід, а також дізналися причину, чому Олег повісив ковзани на цвях у 29-річному віці.
– Виступ на чемпіонаті світу. Збірна України показала гідний результат. Які фактори стали вирішальними?
– Дивіться, по-перше, це зміна покоління. Дуже багато молодих гравців увійшли до складу збірної. Вони молоді й перспективні. Плюс грають ще й досвідчені виконавці – той же Вітя Захаров, Богдан Дьяченко. Отакий мікс молоді та досвіду і зіграв важливу роль.
Авжеж, варто відзначити й тренерський штаб. І я не про себе зараз, а про Дмитра Христича, Олега Шафаренка та Ігоря Карпенка. Вони – фанати хокею. З ними дуже приємно працювати, вони справді відіграли впливову, велику роль.
– Тепер не про дуже приємне. Поразка від Японії. Напевно, і самі були засмучені й шоковані. Якими були ваші особисті емоції? Що відчували гравці в роздягальні?
– Знаєте, насамперед була відсутність емоцій взагалі. Така пустота. Коли зайшли до роздягальні – хлопці не розмовляли. Сиділи хвилин тридцять мовчки.
Дуже прикра, навіть скажу, тупа поразка. У якийсь момент ми повірили в мрію – вийти до елітного дивізіону. Коли їхали на чемпіонат, така думка була, але першочергове завдання було залишитися в Дивізіоні IA. Потім одна гра зачепилася за іншу, кілька перемог, а наприкінці така прикра поразка.
– Ви поєднуєте роботу зі збірною з тренерством в одному зі спортивних залів Києва. Як реагують підопічні, коли вам треба поїхати на збори з національною командою? Чи вдалося через тренерство зацікавити людей хокеєм?
– Коли готуємося до чемпіонату світу, я від’їжджаю на місяць. Я впевнений, що ці люди завжди мене підтримують, залишаються зі мною, незважаючи на місячну паузу. Дуже багато з тих, кого я треную, слідкують, телефонують, дивляться матчі.
Деякі навіть не знали, що у нас є хокей і щиро дивуються. Але це не новина, це реалії нашого спорту. Хтось справді не знає, що цей вид спорту у нас на дуже пристойному рівні – навіть попри те, що в Україні мало арен і країна перебуває в складних умовах, у стані війни.
– Трохи хочеться пригадати вашу кар’єру. З 2010 по 2012 рік ви грали в МХЛ. Чи підтримували спілкування з одноклубниками з Сибірських снайперів і, можливо, ви їм щось писали 24 лютого 2022 року, чи вони вам?
– Я нічого не писав на початку повномасштабної війни. Кілька людей написали й підтримали. У деяких із них є родичі в Україні. Вони розуміють, що відбувається, але ж ви знаєте – у тій багнюці, де вони живуть, навіть страшно щось сказати.
Є люди, які писали слова підтримки. Причому від когось це було справжнім здивуванням. Але є й багато тих, хто живе оцим "русскім міром" і впевнені, що нас прийшли рятувати.
Наразі я ні з ким із тієї країни не спілкуюся. Особливо засмутив кейс Степана Саннікова (у складі збірної РФ ставав бронзовим призером чемпіонату світу 2016 року – прим.). Ми з ним товаришували ще з часів Сибірських снайперів.
Він приїжджав до Києва, жив у моїй квартирі, моя мама готувала нам їжу, ми гуляли столицею, спілкувалися, були друзями, грали разом – а ця людина навіть не написала. Ми підтримували зв’язок до повномасштабної війни. Але, бачите, життя показало його іншу сторону.
– Це його особиста позиція – бути "зетніком", чи він був на контракті з російським клубом і боявся втратити роботу чи щось подібне?
– Я взагалі не знаю. Мені якось усе одно. Ми спілкувалися, ти ж тут був, можна ж було набрати, чи меседж написати. Вчинити по-людськи.
– Ви кілька років провели в Туреччині. У тій лізі у вас була шалена статистика: за три сезони закинули 144 шайби. Що скажете про рівень турецької ліги, як виник варіант поїхати туди, яка там інфраструктура та популярність хокею?
– Якщо пам’ять не підводить, ми (разом з Олегом Задоєнком за клуб Зейнтінбурну виступав Олексій Войцеховський – прим.) поїхали туди з початком війни на Донбасі. Хокей в Україні став на паузу, не було зрозуміло – а що далі?
Коли грав в Україні, не всі команди зі мною розрахувалися, тому були певні проблеми з грошима. Як тільки з’явився варіант – я поїхав. Дуже класний досвід. Так, не найсильніший рівень, у деяких команд він був зовсім слабенький. Але ми ставали чемпіонами, тож грали на європейському рівні з чемпіонами інших країн. Я ні про що не шкодую.
І зараз можу впевнено сказати: інфраструктура хокею в Туреччині на кращому рівні, ніж в Україні. Арени дуже непогані, є в багатьох містах. Це не хокейна країна, але інфраструктура хороша.
Єдиний мінус – вони пішли не тією стежкою. Як я розумію, почали будувати спільні плани з гній-країною. Дуже шкода на це дивитися. Думаю, вони не скоро почнуть грати на кращому рівні.
– Ви завершили кар’єру в 29 років. Чому так рано? Були травми чи просто зникло бажання?
– Все дуже банально. Одного дня прокинувся і зрозумів, що на надто високому рівні вже не зіграю. Їздити щороку в нову країну (у сезоні-2018/19 Олег закинув 23 шайби за 25 поєдинків у складі клубу Стяуа Бухарест – прим.), боротися за контракт, намагатися вибити якісь умови... Я в один момент подивився на себе в дзеркало і зрозумів: "Треба рухатися далі, поки ще є час".
Я дуже радий цьому. Дуже радий, що повернувся в хокей уже як тренер. Задоволений тим, що пішов іншим шляхом.
– У 2022 році через війну українським клубам було важко залучати легіонерів, багато хокеїстів перейшло в закордонні команди. Чи були влітку 2022-го або, можливо, 2023 року пропозиції від українських клубів щодо відновлення кар’єри?
– Були. І від українських клубів, і з Туреччини писали. Пропонували певні умови. Я без вагань відмовлявся. Це питання я вже закрив, це була перегорнута сторінка.
Я граю в Першій лізі разом з Олегом Шафаренком в одній команді. Матчі проходять по суботах. Це корисно для здоров’я, можна відчути гру. Я всім задоволений – мені цього більш ніж достатньо.
– Ну і фінальне запитання – вже не про збірну і не про кар’єру. Нещодавно завершилася фінальна серія НХЛ. Чи вдалося слідкувати за матчами, за кого вболівали?
– Матчі не дивився – дивився огляди. Я зазвичай прокидаюся о 5:15 і збираюся на роботу. Вдалося глянути там овертайм, але повністю матчі – ні.
Вболівав за Едмонтон. Там менше росіян, ніж у Флориді. Вболівав за канадську команду. Мені пощастило побувати на матчі Едмонтона. Здається, два роки тому. Тоді був проєкт "Hockey can't stop" – ми подорожували Канадою, а потім був турнір у США.
